Історія писанки

«Народ живе красою, вміє не лише створювати, а й обезсмертити себе у прекрасному. Скільки стрілося у писанці! Казка, пісня, бувальщина, материнська колискова і росяна стежка дитинства, вінок першого кохання і дужість повноліття, мудрість старості і присмак вічності у присмерку вечірнього неба. З радістю – смуток, з усмішкою – надія. Добирайте, осмислюйте, повертайте скарби народові, котрий примножить їх знову і знову», – Михайло Стельмах.

Писанка – абсолютно унікальний витвір народного генія. Найдавніша українська керамічна писанка, яку знайшли археологи, датується IX ст. після Р.Х. Такі писанки були поширені в Київській Русі, зокрема – у Чернігові, де існувало виробництво цегли та керамічної плитки.

Писанку дарували на знак перемир’я, побажання здоров’я, врожаю, качали по землі і закопували на ниві, щоб хліб був повний і не вилягав, підкладали під вулик, щоб безконечно роїлись бджоли.

У різних регіонах існували різні традиції: десь писанки писали лише дівчата, десь тільки матері. У давнину писання писанок супроводжувала святість. Жінки і дівчата готувались до писанкування, мали вгамувати свої думки, заспокоїтись, не тримати на когось зла. Нечисті помисли, гнів, сварка могли погано вплинути на писанку, і вона могла не вдатись.

Більшість писанкових орнаментів – це знаки спілкування наших пращурів із природою, Всесвітом, з тим духовним началом, яке керує усім. Символи, які зображали сонце, були найпоширенішими. Також найбільш поширеними були «ружі», «павуки», «сварга», «хрест», «дерево життя».